Я народилася в далекому Челябінському краї, в Росії. Є там таке місто Бакал. З\'явилася на світ 6 січня 1953 року, під Різдво. Вважаю це Божим знаком. Може, тому постійно вірю в диво народження в яслах історії і України. Та я і в дитинстві вірила, що доля мене оберігатиме і указуватиме дорогу – адже я народилася в «сорочці», як говорили за старих часів. Бабця, що приймала пологи сказала: «Цій дівчинці уготовано велике майбутнє».
Мої батьки родом із Слобожанщини. Таблоїд Богатирьова І по батьківській, і по маминій лінії предки мої були слобідські козаки. Виходить, я козачка. Якийсь час ми жили в Сибіру. Але про це у мене мало інформації, а мама дуже неохоче про той час згадує. Мабуть, як і у багатьох з нас, генетичне дерево сильне стесане. І мене постійно мучить совість більше дізнатися про свій рід. Наприклад, в сім\'ї мого батька було 10 дітей, в сім\'ї матері 6, а я про них взагалі нічого не відаю – навіть, знаєте, соромно. Споконвіку мої предки були також і умілими господарниками – ростили пшеницю, тримали худобу, завжди віддаючи десятину на церкву. До речі, на Харківщині, в селі Протопопівка, звідки мій рід, і понині живуть родичі – мамина сестра зі своєю сім\'єю. І у мене це, напевно, в крові – шанувати релігію предків. Я мрію на своїй батьківщині побудувати церкву.
У 1960-му я пішла в школу, а ми приїхали до України трохи раніше. Мені тоді було 6 років. Як я зараз розумію, батьки постійно мріяли про повернення на батьківщину предків, ближче до своєї землі. Хоч ми і жили серед добрих і чуйних людей, але заклик моїх дідів-прадідів виявився сильнішим. І при першій же нагоді зібралися всі, забрали дітей – і додому.
На жаль, мої батько і мати були вже немолоді, коли я з\'явилася на світ. Єдину, кого пам\'ятаю, так це бабусю по батьковій лінії, хоча я її теж бачила дуже мало. Але її обличчя я несу в собі, як образ чесноти. У неї був характер справжньої української жінки, які за часів Запорізької Січі все робили самі: і дітей ростили, і землю орали, підперезавшись шаблею. Вона пройшла суворі випробування суворих тридцятих і Велику Вітчизняну війну. Була небагатослівною. І, якоюсь, по-особливому правильною. З дітьми поводилася суворо, була дуже вимоглива. Пам\'ятаю, заграєшся – легко отримаєш на горіхи. Бабуся всім виписувала імперативи: «Не так робиш! Чого сидиш без діла!?»
Думаю, у мене не характер бабусі, а батька. Хоча, ой як хочеться жити імперативами. Мій батько, він вже помер, був дуже доброю і щедрою людиною. Я така ж. Він дуже багато працював – від зорі і до зорі. Був прекрасним газоелектрозварником. Але, знаєте, в ті часи, на підприємствах не давали заробити. Тому, по суботах і неділях батько зажди десь підробляв. Він розумів, що повинен годувати сім\'ю, ростити дітей, дати їм освіту. Якщо у нього щось не виходило – він ні за що не відступав! Ось і я така ж – якщо треба, можу ні спати, ні їсти. Напевно, тому, що мій знак зодіаку Козерог, до речі, і діти у мене Козероги. Якось я подарувала статуетки Козерогів синам і сказала: «Ось дивіться, і щодня згадуйте, що потрібно наполегливо йти вперед – до своєї мети».
Мама у нас – сама душа. Якщо у мене виникає уявний образ ангела – то обов\'язково у вигляді мами. Вона надзвичайно світла. Дуже працелюбна, дуже господарська. Коли була молодшою, чудово прала, вишивала, гладила. Крім того, була мудра і мала господарську хватку. Ось, лежить якась річ, і ніхто не звертає на неї уваги. А вона підбере, подумає і скаже: «Гляньте як треба – раз, раз, раз» і завжди може з неї зробити щось потрібне і цікаве.
Вона, як і батько, теж багато працювала – адже тоді не було ні нянь, ні бабусь. І майбутнє для дітей бачила в освіті. Говорила, що людина без освіти не виб\'ється в люди, і нічого не досягне в житті. У навчанні вона бачила світло, до якого не могла дозволити собі наблизитися, тому всі сили вкладала в дітей. Так мої сестри і я здобули вищу освіту. Пам\'ятаю, мама дуже раділа, що я відмінно вчилася в школі, а потім і в інституті.
Багато чому я також навчилася і у своїх двох старших сестер. Адже ми росли в робочій сім\'ї, і нам не було звідки чекати допомоги.
Ми жили не багато. Батьки робочі, троє дітей, і я бачила, як батько і мати багато чого собі не могли дозволити. Я в сім\'ї була наймолодшою і змалку бачила чого коштує батькам нас ростити і навчати. Але в той же час у нас були шикарні меблі – їх батько змайстрував своїми руками. Та і взагалі, він все робив сам. У підвалі нашого будинку він зробив невелику майстерню. Я до цих пір пам\'ятаю запах соснової стружки. У самій квартирі завжди було дуже чисто і акуратно. Мама дуже красиво вишивала, і всі подушки, наволочки, штори, рушники на комодах – все робила своїми руками. Мабуть, є щось таке в генах, коли живеш на Уралі, а руки самі творять те, що предки робили поколіннями. Я ось, до речі, недавно виявила дві мамині подушечки – це така пам\'ять... Доторкаєшся і відчуваєш мамині руки, неначе торкаєшся до дитинства.
У мене з найстаршою сестрою різниця 13 років, і я з раннього дитинства розуміла, що спочатку треба першій дочці, потім другій, а потім мені. І ось, коли мені виповнилося 17 років, і я вже закінчувала школу, то вже не витримала: «Ну, хоч раз в житті, ви мені можете моє плаття пошити!» Як зараз пам\'ятаю, тоді мені пошили вперше моє нове плаття...
Ті часи були суворі, пролетарські. Це була школа життя, а якщо додати, що вступ це, фактично, початок самостійного життя поза батьківським гніздом, то... загалом, з першого разу мені не вдалося поступити. Адже тоді яка ситуація була? Найближчий до Краматорська був Донецький медінститут, але про нього говорили, що без хабарів не поступиш, і я поїхала до Луганська. Там відразу не поступила і поки готувалася до вступу наступного року, знову ж таки до Луганська, пішла працювати на швейну фабрику. У той час це було і престижно, і романтично. А пропрацювала там десь 4-5 місяців. У мене в трудовій так і записано – швачка-моторист.
У цеху, куди я потрапила, шили чоловічі сорочки. Називалася операція «планка рукава». І ось, за перші два дні я застрочила 300 сорочок. Всі на мене подивилися, говорять «Ну-у-у далеко піде!». Потім принесли всі 300 сорочок назад і сказали: «Скрізь брак! Там за лінію виїхала, там не так, тут не так». Адже машинки електричні, педаль трохи натиснеш, а вона раз – і погнала. Ну і всі ті мої «творіння» треба було розпорювати назад. Це з моєю-то самолюбністю! Я ж раніше все робила краще за всіх, була відмінницею! А тут – ганьба, сором! На очах сльози, а ніхто не допомагає. Але потім все зробила – залишалася на другу зміну і все акуратненько виправила. Ця незроблена робота тоді постійно висіла у мене в голові.
Мене батьки не примушували йти працювати – вірили, що я несправедливо першого року не поступила в медінститут. А, з іншого боку, сидіти удома не хотілося. У мене ж тоді були дві пропозиції – я могла стати піонервожатою в школі або йти на фабрику. При чому і туди, і туди не так-то просто було потрапити. У школі мені було б простіше – мене там знали, а на фабрику був конкурс. Але тоді дуже хотілося навчитися самостійно заробляти своїми руками. Вже і не пам\'ятаю, скільки я там отримувала, але з часом стала одержувати більше мами.
Я розуміла, що удруге мені не поступити в інститут не можна. А репетиторів не було – наше покоління готувалося до вступу самостійно. Тому три місяці до іспитів я сиділа за підручниками. Щодня ставила собі планку, скільки треба вивчити і таки поступила без всякого там блату.
Мама вважала, що лікар – це краща професія для жінки. Можливо, це чисто життєва думка. Але мама не хотіла, щоб її діти жили в убогості, хотіла, щоб нас поважали, а лікар, в радянські часи, був поважаною людиною. Вже в старших класах, коли серйозно почала вивчати біологію, а може і тому, що дорослішала, мене почала захоплювати медична тематика, закони життя, його зародження, розвиток. І ще природна або вихована батьками, не знаю, готовність бігти на допомогу. Я відгукуюся на заклик про допомогу миттєво. Якщо комусь погано, мене не треба умовляти, просити. Я не роздумую і не зважую, чого мені це коштуватиме. Мені треба туди прийти, розібратися і допомогти людині, зробити все як слід. Тільки тоді заспокоюся.
Студентське життя я пам\'ятаю і люблю: весела студентська компанія. Але на першому місці, все-таки, було навчання. У медичному інституті не можна підробити, а я розуміла, яким потом батьки заробляли гроші і мені допомагали. Тому я дуже старалася і навчання мені давалося достатньо легко. Але найскладніше було в кінці. Я дуже хотіла потрапити в гінекологічну групу, а туди претендували діти поважних батьків. Але я добилася свого. Однак, коли у нас розпочалися перші практичні заняття, я від вигляду крові просто падала в непритомність. Адже акушерські операції – це суцільна кров, сам в крові, все навколо в крові. Я тоді навіть хотіла переводитися в іншу групу і вирішила порадитися з мамою, але вона як відрізала: «І навіть слухати не хочу. Це що за порода така, що не може узяти себе в руки». І дійсно, думаю, що це я – зовсім вже слабенька?! Ось і узяла себе в руки, і з часом стала хорошим операційним лікарем в Краматорську.
Ми з Ігорем – моїм чоловіком – одружилися після четвертого курсу, а діти народилися на шостому. Коли дізналася, що у мене будуть двійнята, то спочатку злякалася, мовляв, одна дитина – це ще куди не йшло, але двоє! А як же навчання, а спеціалізація! Загалом, переживала я тоді сильно, але поряд був чоловік, друзі. У інституті взагалі всі заздрили, хто жартував – «Раз народила і більше не треба». Адже тоді вважалося нормою мати не більше двох дітей в сім\'ї. А коли я вперше узяла на руки своїх хлопчиків, то все інше просто відійшло на другий план.
Одного сина назвали на честь чоловіка, а другого на честь його батька – Ігорем і Олександром.
Звичайно, важко було – і з погляду фізичних сил, і морально. Сидиш і гойдаєш дві люльки. Хто кричить – того на руки узяв, інший лежить. Мої кричали з перервою в 15 хвилин. Правда довелося зробити невелику перерву в навчанні, але все одно закінчила медінститут з червоним дипломом.
Небагато попрацювавши лікарем, мені довірили очолити гінекологічне відділення. Попередню завідувачку звільнили з посади. Лікарі не вчасно надали кваліфіковану допомогу, і жінка померла. І ось на роздоріжжі такої скандальної справи, мене і ставлять. А я там взагалі без року тиждень була. Але вже добре оперувала. У мене хороше лікарське чуття. До речі, воно не раз виручало мене і в політиці.
Часто згадую той час. Мене дуже поважали жінки, і я їх до сьогоднішнього дня всіх пам\'ятаю. Коли бачу вагітну жінку, можу не утриматися, підійти і сказати: «У вас набряки. Ви поміряйте тиск. Сходіть до консультанта. Це може викликати відшарування плаценти».
У мене була незаплямлена репутація – я ніколи не брала хабарів – це правда. Все, що там приносили: квіти, цукерки, шампанське – все залишалося у відділенні, і всі про це знали.
Потім мене мобілізували в політику. Коли я завідувала пологовим відділенням в Краматорську, мене направили до Києва на курси підвищення кваліфікації. І тут колектив міської лікарні вирішив мене висунути і зареєструвати кандидатом в депутати.
Приїжджаю з курсів – рішення колективу є. Головлікар говорить: «Яка тобі різниця – ну, побудеш там і все». Це був 1990-й рік, і у мене на окрузі було 8 конкурентів, один з них – Сологуб Віталій – голова Української ради профспілок. Сам з Краматорська, він був раніше директором заводу і все місто за нього. А я просто лікар. Ну і пішла я по селах і там агітувала. І таки перемогла на виборах всіх конкурентів.
Може й трохи страшнувато було їхати до Києва, на роботу в найвищий законодавчий орган країни, але саме це і підстібало мене. Все було новим і цікавим. Пам\'ятаю, у Верховній Раді першого скликання тоді була нас група депутатів від Донецької області, всього – 47 чоловік. А сиділи ми в сесійному залі так – перший ряд кияни: там Шевченко, Головатий, Івасюк, Скорик, Шовкошитний. Потім – ряд донецької групи. А перше місце біля проходу четвертого ряду було моє. І всі, хто хотів підійти до донецької групи, звертався в першу чергу до мене – я була таким важливим щитом фракції. І всі зі мною намагалися дебатувати, сперечатися. Щось я сприймала, щось – ні. До речі, тоді я по-справжньому освоїла і відчула українську мову.
Українську я учила ще в школі, і вона мені давалася досить легко. Вона генетично була закладена в мені. Але спочатку, пам\'ятаю, я не дуже-то хотіла її учити. Прийшла я якось додому і давай пхикати, що ця мова мені не потрібна буде. Мама мене, з солідарності, підтримала, а батько розсердився. Я на все життя запам\'ятала його слова: «Знадобитися тобі українська мова чи ні, це вирішить життя, а зараз ти зобов\'язана вивчати все, чому тебе навчають
в школі – знання за плечима не носити. І пам\'ятай, це мова твого народу». Це була мені наука на все життя.
На той час, після роботи в першому скликанні парламенту, я накопичила певний досвід. У мене сформувався абсолютно інший кругозір, чим у завідувачки відділення. За плечима у мене була практична робота, та ще в такій складній і відповідальній області як гінекологія. Плюс, я умію організувати роботу, створювати команду, вести, а якщо треба,
то і тягнути за собою. Люди, це бачили і знали. Тому, думаю, мені і запропонували посаду міністра охорони здоров’я, а я і не відмовилася. Але спочатку, як повелося, мене призначили заступником міністра.
Тоді ж моя кар\'єра, до речі, трохи і не закінчилася. Прийшла нова команда, і в Кабміні почали звільняти мало не всіх. Ну, і мені тоді сказали: пиши, мовляв, заяву, прийшла інша команда, сама розумієш. Я забрала до Києва дітей, сиджу в напівпорожній квартирі, у чоловіка помер брат. Потім дивлюся – в міністерстві перестали мені розписувати пошту. Я переживаю, сиджу, гадаю: «за що ж мене так – я ж працювала, фактично жила на роботі, а тут така подяка». Але, слава богу, тоді все налагодилося.
Не відразу, але трохи пізніше запропонували мені очолити міністерство охорони здоров\'я. Я тоді, перебуваючи міністром воювала на всіх фронтах. Але, на жаль, коли прем\'єром прийшов Ющенко, я опинилася на вулиці.
У 2000 вирішила знову балотуватися до парламенту на довиборах. Цього разу в Донецьку.
Не можна сказати, що перемога була легкою. Мене і справді там мало знали. Але в мені завжди була така азартна жилка – доб\'юся своєї мети, яких би зусиль не треба було для цього докласти. А методи були старі і перевірені – як і в 89-му просто ходила по оселях і агітувала. На окрузі жили в основному шахтарські сім\'ї, так що іноді доводилося відповідати за Президента, взагалі всю владу. Це було щось схоже до моїх дій за операційним столом при сильних кровотечах: часу немає, а необхідно прийняти єдино правильне рішення. І я приймала. Всяке було.
У 2002 році, коли я знову пройшла до парламенту, мені несподівано запропонували на загальних зборах депутатів очолити фракцію регіоналів. Звичайно, тоді це було дещо несподівано, хоча пізніше я зрозуміла, що з психологічної точки зору це може бути доцільно – для іміджу і для справи, коли фракція, що складається майже з одних чоловіків, очолює жінка. Вдалося об\'єднатися, мобілізуватися. Звідси і результат. А після виборів-2006 фракція значно збільшилася і зміцнилася за рахунок нових політичних фігур. Як лідер фракції і координатор більшості, прагнула конструктивно вирішувати всі питання, і мене в цьому підтримували всі депутати більшості.
24 грудня 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав указ №1251/2007, яким призначив мене Секретарем Ради національної безпеки і оборони України.
Мені, як жінці-політикові, імпонує образ Маргарет Тетчер. Хоча я знаю, що все її на початковому етапі позитивні якості перетворилися потім на її ж великі недоліки. Тому я прагну постійно працювати над собою – не бути прямолінійною, аналізувати ситуацію з усіх боків, щоб бути максимально об\'єктивною.
Я багато читаю. Зараз перечитую Черчилля, і кожного разу дивуюся проникливості і розуму цієї людини. Недавно знову ж таки перечитувала «Мистецтво управління державою» Маргарет Тетчер. Дуже люблю класику. Взагалі, мій улюблений письменник – Чехов. Слухаю Моцарта, підспівую Софії Ротару.
Я консервативно сімейна людина. Але, на жаль, нерідко по суботах і навіть по неділях доводиться працювати. Політик-законодавець повинен володіти досконало мистецтвом неможливого: знати основні проблеми правової системи України, володіти макроекономічними і макрофінансовими знаннями. Крім того, часті відрядження, протокольні зустрічі, постійний прийом людей. Темп життя просто адреналіновий, і я навчилася цінувати хвилини сімейного щастя. Тому, коли знаходиться вільний час, стараюся все віддати сім\'ї. Величезну радість отримую від спілкування з внучкою. З нею я повертаюся в своє дитинство.
Ніколи не думала про багатство. Та і особливо нічого не накопичила. Але бідною себе не вважаю. Думаю, що головний борг нашої коаліції – кинути виклик бідності українців. І я над цим працюю. Від політики у мене тільки політичні дивіденди. Є дача. Ми давно в сім\'ї мріяли, що у нас буде свій затишний куточок, де ми зможемо разом зібратися і відпочивати на природі, а ввечері – біля каміна з вишневими і осиковими дровами, що горять.
Я не відношу себе до багатих людей. Немає у мене ні заводів, ні фабрик, ні земельних латифундій. Але я вважаю себе людиною спроможною. Адже я відбулася як мати, відбулася як лікар, маю досвід управлінської роботи достатньо високого рівня. Зараз я – професійний політик. Тут мій життєвий інтерес.
Сьогодні у мене є більше, чим раніше, можливостей допомогти людям, і я повинна реалізувати ці можливості сповна.
Комментариев нет:
Отправить комментарий